
Жанна-Марі Лепренс де Бомон
Красуня і Чудовисько
- 7+
- ~14 хвилин
Жив колись в одному місті багатий купець. Він мав шістьох дітей: трьох синів і трьох доньок. Усіх їх батько дуже любив і намагався дати їм гарну освіту.
Наймолодша донька була такою вродливою, що всі змалку називали її Красунею. Та дівчина вирізнялася не лише красою. Вона мала добре серце, була лагідною, працьовитою і завжди охоче допомагала іншим.
Дві старші сестри зовсім не були на неї схожі. Вони понад усе любили дорогі сукні, прикраси та розваги. Цілими днями сестри ходили на бали й прийоми, мріючи вийти заміж за багатих вельмож.
Красуня ж найбільше любила читати книжки, слухати музику та проводити час із батьком.
— І як тобі не набридає сидіти вдома? — насміхалися сестри. — Невже книжки цікавіші за бали?
Красуня лише усміхалася. Вона не ображалася на їхні слова, бо знала, що кожна людина має свої вподобання.
Та одного дня в родину прийшло велике лихо.
Купець утратив майже все своє багатство. Його кораблі потрапили в бурі, товари зникли, а борги зростали. Незабаром від колишніх статків залишився тільки невеликий будиночок далеко від міста.
— Діти мої, — сказав засмучений батько, — тепер нам доведеться жити скромно й працювати власними руками.
Старші доньки гірко заплакали.
— Як же ми житимемо без слуг, гарних суконь і свят?
А Красуня обійняла батька й відповіла:
— Не журіться, тату. Найголовніше, що ми разом. Ми навчимося жити по-новому.
Невдовзі родина переїхала до маленького будинку серед полів і лісів.
Троє синів допомагали батькові обробляти землю. Красуня вставала рано, прибирала оселю, готувала їжу й доглядала сад. Коли залишався вільний час, вона читала або співала.
Старші сестри тим часом тільки нарікали на долю. Вони сумували за колишнім життям і дивувалися, як Красуня може залишатися такою веселою.
Минув майже рік.
Одного разу купець отримав звістку, що один із його кораблів усе-таки повернувся до порту. Можливо, частину втраченого багатства вдасться повернути!
Він негайно зібрався в дорогу.
— Тату, привезіть мені шовкову сукню! — попросила старша донька.
— А мені перлове намисто й золоті сережки! — додала середня.
Купець повернувся до наймолодшої:
— А чого бажаєш ти, моя Красуне?
Дівчина трохи подумала.
— Привезіть мені одну троянду, тату. У нашому саду вони не ростуть, а я так люблю ці квіти.
Батько пообіцяв виконати її прохання й вирушив у дорогу.
Та надії купця не справдилися. Через суперечки за товари йому не вдалося отримати грошей. Він повертався додому таким самим бідним, як і раніше.
Дорога пролягала через великий густий ліс.
Надвечір здійнялася страшна хуртовина. Вітер гудів між деревами, сніг засипав стежки, і незабаром купець зрозумів, що заблукав.
Кінь ледве переставляв ноги, а сам чоловік зовсім змерз.
Раптом удалині між деревами замерехтіло світло.
— Невже там хтось живе? — зрадів купець.
Він поїхав на світло й невдовзі побачив величезний палац. У всіх його вікнах горіли свічки, а широкі ворота стояли відчинені.
Купець завів коня до стайні, де вже чекали свіже сіно й овес, а сам увійшов до палацу.
Усередині було тепло й затишно. У каміні весело потріскували дрова, а на великому столі стояла смачна вечеря.
Проте ні господаря, ні слуг ніде не було видно.
— Мабуть, господар не образиться, якщо я трохи зігріюся, — промовив купець.
Він довго чекав, але ніхто так і не з'явився. Нарешті голод узяв гору, і чоловік скуштував вечерю.
Потім він знайшов спальню з м'яким ліжком і, втомлений дорогою, швидко заснув.
Наступного ранку купець прокинувся й не повірив власним очам.
За вікном більше не було снігу. Навколо палацу розкинувся прекрасний сад, де зеленіли дерева й цвіли сотні квітів.
На столі на нього вже чекав сніданок, а поруч лежав новий теплий одяг.
— Який щедрий господар мешкає в цьому палаці! — здивувався чоловік.
Він поїв, подякував уголос за гостинність і вирушив до стайні.
Дорогою купець проходив повз трояндові кущі. Їхні гілки вкривали великі духмяні квіти.
Тут він згадав прохання наймолодшої доньки.
— Ось і подарунок для моєї Красуні!
Купець нахилився й зірвав одну троянду.
І тієї ж миті почув страшний рев.
— Як ти посмів?!
Перед ним стояло величезне Чудовисько.
Його тіло вкривала густа шерсть, на могутніх лапах виднілися гострі пазурі, а голос гримів так, що здригалося листя на деревах.
Купець затремтів від страху.
— Я прихистив тебе, нагодував і врятував від холоду, — прогарчало Чудовисько. — А ти у відповідь крадеш мої найдорожчі квіти!
— Пробачте мені! — вигукнув купець. — Я не хотів вас образити. Моя наймолодша донька попросила привезти їй троянду. Я побачив ці чудові квіти й подумав про неї.
— Ти зірвав мою троянду без дозволу, — відповіло Чудовисько. — За це доведеться заплатити життям!
Бідолашний чоловік упав навколішки й почав благати про милість.
Чудовисько трохи помовчало, а тоді промовило:
— Я відпущу тебе додому за однієї умови. Якщо одна з твоїх доньок добровільно погодиться приїхати сюди замість тебе, ти будеш вільний. Якщо жодна не погодиться, ти мусиш повернутися сам через три місяці.
Купець похилив голову. Він ніколи не погодився б примусити когось із дітей до такої жертви, але хотів востаннє їх побачити.
Тому він дав обіцянку повернутися.
— Перед від'їздом візьми з палацу скриню, — додало Чудовисько. — Наповни її золотом. Твоїй родині воно знадобиться.
Купець не розумів, як істота, що щойно погрожувала йому, може виявляти таку щедрість.
Він узяв скриню, попрощався з дивним господарем і вирушив додому.
Коли батько повернувся, діти радісно кинулися його обіймати.
Та він стояв сумний, тримаючи в руці троянду.
— Ось твоя квітка, доню, — промовив купець до Красуні. — Якби ти знала, якою дорогою ціною вона мені дісталася!
І батько розповів дітям усе, що сталося в зачарованому палаці.
Старші сестри відразу почали дорікати Красуні:
— Усе через тебе! Навіщо тобі знадобилася та троянда?
Але Красуня не стала сперечатися.
Вона взяла батька за руку й тихо сказала:
— Любий тату, я поїду до Чудовиська. Ви не повинні страждати через моє прохання.
— Ніколи! — вигукнув батько. — Я не дозволю тобі ризикувати життям!
Брати теж обурилися й хотіли вирушити до палацу, щоб битися з Чудовиськом.
Проте купець пояснив, що воно володіє могутніми чарами й жодна зброя проти нього не допоможе.
Красуня твердо вирішила:
— Я не боюся. Можливо, Чудовисько виявиться не таким жорстоким, як здається.
Хоч як батько благав її залишитися, дівчина не змінила свого рішення.
За кілька днів вони разом вирушили до палацу.
Коли Красуня побачила величезні ворота, її серце забилося швидше.
Усередині на них чекала розкішна вечеря. Стіл був накритий на двох, а довкола сяяли сотні свічок.
Раптом почулися важкі кроки.
До зали ввійшло Чудовисько.
Красуня здригнулася від його страшного вигляду, але намагалася не показувати свого страху.
— Ти приїхала сюди з власної волі? — запитало Чудовисько.
— Так, — відповіла дівчина.
— Тоді твій батько вільний. Завтра вранці він повернеться додому.
Купець хотів заперечити, але Чудовисько вже вийшло із зали.
Наступного ранку батько обійняв Красуню.
— Доню моя, як я можу залишити тебе тут саму?
— Не хвилюйтеся, тату, — відповіла вона. — Я спробую бути хороброю. А ви бережіть себе.
Коли батько поїхав, Красуня нарешті дозволила собі поплакати.
Вона не знала, що чекає на неї в дивному палаці.
Та невдовзі цікавість перемогла страх, і дівчина вирішила оглянути своє нове помешкання.
Вона проходила через просторі зали, милувалася картинами й дивовижними меблями, аж раптом побачила двері із золотим написом:
«Кімната Красуні».
Дівчина обережно відчинила їх.
За дверима була найпрекрасніша кімната, яку вона коли-небудь бачила.
Біля вікна стояло зручне крісло, поруч — арфа, а вздовж стін тягнулися полиці з книжками.
— Невже все це для мене? — прошепотіла Красуня.
На столі лежала книжка, на першій сторінці якої сяяли золоті слова:
«Ласкаво просимо, Красуне! У цьому палаці ти господиня. Твої бажання будуть виконані».
Дівчина замислилася.
— Якби ж я могла побачити, що зараз робить мій батько!
Тієї ж миті велике дзеркало на стіні засяяло.
Красуня підійшла ближче й побачила в ньому рідну домівку.
Батько сидів біля вікна, сумний і замислений. Поруч ходили її сестри, які, здавалося, вже зовсім забули про молодшу сестру.
— Отже, це чарівне дзеркало! — здивувалася Красуня.
Тепер вона знала, що зможе бачити своїх рідних, навіть перебуваючи далеко від них.
Увечері до її кімнати долинув звук дзвону.
Дівчина спустилася до їдальні, де на неї чекала вечеря.
Щойно вона сіла за стіл, увійшло Чудовисько.
— Красуне, ти дозволиш мені повечеряти з тобою? — запитало воно.
Дівчина здивувалася такій ввічливості.
— Звичайно, — відповіла вона.
Чудовисько сіло навпроти.
Деякий час вони мовчали. Потім господар палацу спитав:
— Скажи мені правду. Я дуже потворний?
Красуня завагалася, але вирішила не обманювати.
— Так, ви зовсім не схожі на інших. Але я думаю, що у вас добре серце.
Чудовисько сумно зітхнуло.
— Можливо. Та хіба цього досить, коли твій вигляд усіх лякає?
— Я зустрічала людей із прекрасними обличчями, але недобрими серцями, — відповіла Красуня. — І, мені здається, зовнішність не завжди говорить про те, яка людина насправді.
Чудовисько уважно подивилося на неї.
— Ти дуже добра, Красуне.
Вони ще трохи поговорили. А наприкінці вечері Чудовисько несподівано запитало:
— Чи погодилася б ти стати моєю дружиною?
Дівчина розгубилася.
— Ні, — тихо відповіла вона. — Пробачте, але я не можу.
Чудовисько важко зітхнуло.
— Що ж, Красуне. Добраніч.
І воно пішло.
Дівчина здивовано дивилася йому вслід.
Вона чекала гніву, погроз або страшного реву. Проте Чудовисько спокійно прийняло її відмову.
Відтоді життя Красуні в палаці стало зовсім іншим.
Удень вона гуляла прекрасним садом, читала книжки, грала на арфі й милувалася дивовижними речами, які з'являлися за її бажанням.
Щовечора рівно о дев'ятій до неї приходило Чудовисько.
Вони вечеряли разом і довго розмовляли.
Чудовисько розповідало про зорі, далекі країни, ліси й моря. Воно завжди уважно слухало Красуню, а коли та засмучувалася, намагалося її розвеселити.
Поступово дівчина перестала боятися свого незвичайного господаря.
Вона помітила, що за страшною зовнішністю ховається лагідне й самотнє створіння.
Минуло три місяці.
Красуня вже звикла до палацу й навіть чекала на вечірні зустрічі.
Та було дещо, що її непокоїло.
Щовечора Чудовисько запитувало, чи погодиться вона стати його дружиною.
І щовечора вона відповідала:
— Ні, мій друже. Я дуже вас поважаю, але не можу дати такої обіцянки.
Чудовисько щоразу сумно зітхало, проте ніколи не гнівалось.
Одного дня Красуня побачила в чарівному дзеркалі свого батька.
Він дуже змінився. Його волосся посивіло, а обличчя стало втомленим. Купець сумував за донькою й майже не виходив із дому.
Того вечора Красуня звернулася до Чудовиська:
— Мій любий друже, я дуже хвилююся за батька. Дозвольте мені ненадовго його відвідати.
Чудовисько похилило голову.
— Я знав, що колись ти захочеш повернутися додому. Мені буде сумно без тебе.
— Я обіцяю повернутися, — швидко сказала Красуня.
— Тоді залишайся з батьком сім днів, — відповіло Чудовисько. — А коли захочеш повернутися, поклади цей чарівний перстень на столик біля ліжка й засни. Наступного ранку прокинешся в палаці.
Красуня щиро подякувала.
Наступного ранку вона розплющила очі й побачила знайому кімнату в батьківському будинку.
— Я вдома! — радісно вигукнула дівчина.
Почувши її голос, прибіг батько.
Він не міг повірити своєму щастю.
— Донечко! Невже це справді ти?
Вони довго обіймалися, плакали від радості й розповідали одне одному про все, що сталося за час розлуки.
Красуня привезла з палацу подарунки, але найбільше тішилася можливості знову бути поруч із батьком.
Незабаром про її повернення довідалися старші сестри.
На той час обидві вже вийшли заміж.
Чоловік однієї був дуже вродливим, але так любив милуватися собою, що майже не звертав уваги на дружину.
Чоловік другої мав гострий розум, проте часто використовував його, щоб глузувати з інших.
Тож сестри не були такими щасливими, як колись сподівалися.
Коли вони побачили Красуню в гарному вбранні, почули про розкішний палац і дізналися, як турботливо ставиться до неї Чудовисько, то позаздрили ще дужче.
— Чому їй завжди так щастить? — обурювалася старша сестра.
— А давай зробимо так, щоб вона затрималася вдома, — запропонувала середня. — Можливо, Чудовисько розгнівається, коли вона не виконає обіцянки.
Сестри вирішили вдати, ніби дуже сумуватимуть за Красунею.
Коли минуло сім днів і дівчина почала збиратися назад, вони обійняли її й заплакали.
— Люба сестричко, невже ти так швидко нас покинеш?
— Залишся хоча б іще на кілька днів!
Красуня була зворушена.
Вона так раділа, що сестри нарешті стали до неї лагідними, що погодилася трохи затриматися.
Але минув восьмий день, потім дев'ятий, і дівчина почала дедалі частіше згадувати Чудовисько.
Вона уявляла, як воно самотньо сидить за великим столом, чекаючи її повернення.
Десятого дня Красуня побачила дивний сон.
Їй наснилося, що вона знову гуляє палацовим садом. Біля струмка, під трояндовими кущами, лежало Чудовисько.
Воно було дуже слабким і ледве дихало.
— Красуне… — прошепотіло воно. — Я так довго на тебе чекав…
Дівчина прокинулася зі сльозами на очах.
— Я дала обіцянку й не дотримала її! — вигукнула вона. — А Чудовисько завжди було таким добрим до мене!
І тут Красуня зрозуміла те, чого раніше не помічала.
Вона сумувала не за прекрасним палацом, не за чарівними кімнатами й не за розкішними подарунками.
Вона сумувала за своїм другом.
Їй бракувало його доброго голосу, щирих розмов і турботи.
— Я мушу повернутися, — вирішила дівчина.
Того вечора Красуня поклала чарівний перстень на столик біля ліжка й заснула.
А наступного ранку прокинулася у своїй кімнаті в зачарованому палаці.
Вона радісно підвелася й поспішила до саду.
Та Чудовиська ніде не було.
Минув день. Настав вечір.
Красуня сіла за стіл і чекала звичних важких кроків.
Годинник пробив дев'яту.
Чудовисько не прийшло.
Тоді дівчина дуже злякалася.
— Де ж воно? Що могло статися?
Вона оббігла всі зали, зазирнула до кожної кімнати, обшукала бібліотеку й тераси.
Та ніде не знайшла свого друга.
Раптом Красуня згадала сон.
Вона кинулася до саду й побігла до струмка, що протікав поміж трояндовими кущами.
І там побачила Чудовисько.
Воно лежало просто на траві, нерухоме й бліде.
— Чудовиську! — скрикнула Красуня.
Вона впала навколішки поруч із ним.
Дівчина обережно торкнулася його лапи й відчула, що серце ще б'ється.
Вона набрала води зі струмка й обережно змочила його чоло.
За мить Чудовисько розплющило очі.
— Красуне… Ти повернулася?
— Так, мій друже! Я тут!
— Я думав, що ти назавжди мене покинула, — прошепотіло воно. — Я так сумував, що зовсім утратив сили.
Красуня взяла його велику лапу у свої долоні.
— Пробач мені. Я не хотіла тебе засмучувати. Тільки тепер я зрозуміла, який ти мені дорогий.
Чудовисько сумно подивилося на неї.
— Я радий хоча б іще раз побачити тебе.
— Не кажи так! — вигукнула Красуня. — Ти повинен одужати! Я хочу залишитися з тобою. І якщо ти досі бажаєш, я погоджуюся стати твоєю дружиною!
Щойно вона промовила ці слова, палац раптом засяяв тисячами вогнів.
У саду залунала прекрасна музика.
Небо освітили різнокольорові вогники, а навколо закружляли сяйливі іскри.
Красуня здивовано озирнулася.
Коли ж вона знову подивилася на Чудовисько, то завмерла від подиву.
Його більше не було.
На траві перед нею стояв прекрасний юнак у розкішному вбранні.
Він усміхався й простягав до неї руки.
— Красуне, це я! — промовив він знайомим голосом.
— Але… де ж Чудовисько? — розгублено запитала дівчина.
— Перед тобою, — відповів юнак. — Ти звільнила мене від страшних чарів.
Він розповів свою історію.
Багато років тому одна зла фея зачарувала його, перетворивши на потворне Чудовисько.
Закляття мало тривати доти, доки хтось не полюбить його не за вроду чи багатство, а за добре серце.
До того ж фея заборонила йому відкривати свою таємницю.
— Я боявся, що ніхто ніколи не зможе мене полюбити, — зізнався принц. — Та ти побачила в мені друга, навіть коли мій вигляд лякав тебе.
Красуня дивилася на нього із захопленням.
Тепер перед нею стояв прекрасний принц, але його очі, голос і лагідна усмішка залишилися такими самими, як у Чудовиська.
І вона зрозуміла, що полюбила його ще до того, як чари зникли.
Раптом до саду підійшла прекрасна жінка в сяйливому вбранні.
Це була добра фея, яку Красуня бачила уві сні в першу ніч свого перебування в палаці.
— Ти зробила правильний вибір, Красуне, — промовила вона. — Ти зрозуміла, що справжня краса живе не в обличчі, а в серці.
Фея змахнула чарівною паличкою.
І вмить у великій залі палацу з'явилися батько Красуні, її брати та сестри.
Купець не міг повірити своїм очам, коли побачив доньку живою, здоровою і щасливою.
Він міцно обійняв її.
— Моя люба доню! Як же я радий знову тебе бачити!
Принц привітав усю родину й подякував купцеві за те, що колись той привів Красуню до його палацу.
Та добра фея звернулася до двох старших сестер:
— А ви, дівчата, надто довго дозволяли заздрості керувати вашими серцями. Ви бажали сестрі нещастя, замість того щоб радіти за неї.
Фея торкнулася їх чарівною паличкою, і вони перетворилися на дві кам'яні статуї біля воріт палацу.
— Ви зможете знову стати людьми, коли щиро визнаєте свої помилки й навчитеся бажати іншим добра, — сказала фея.
Після цього вона знову змахнула паличкою, і всі опинилися у прекрасному королівстві, де колись жив принц.
Піддані зустріли свого правителя з великою радістю. Адже вони давно вважали його зниклим і вже не сподівалися побачити знову.
Незабаром у королівстві відбулося пишне весілля.
Красуня стала королевою, а її батько й брати оселилися неподалік від палацу.
Принц і Красуня прожили разом багато щасливих років.
Вони завжди пам'ятали, що справжнє щастя не купити за золото, а найдорожчі скарби не завжди можна побачити очима.
Бо краса може зачарувати погляд, але лише добре серце здатне завоювати любов.
Кінець.
